Ми маємо їх захищати

Сьогодні я їхав у маршрутці. Так сталося, що останньго часу я не дуже часто потрапляю до громадського транспорту. Але сьогодні… Так сталося… Ми вирішили с другом хильнути по келиху пива. І додому я поїхав на самоті. Так буває, чи знаєте, коли ти лишаєшься сам. І вечір проводиш на самоті. Не те щоб це було дуже складно, а може навіть інколи і варто так зупинитись та замислитись.
І ось я їхав додому сам. Зайшов до тролейбусу, сплатив за проїзд та дивився навколо. Як багато було навколо обличь, очей, думок. Вони такі молоді. В них так багато попереду.
Не скажу, що я набагато старший. Не скажу, що розумніший, чи досвіду набагато більше.
Але….
Але я пам’ятаю як ми з батьком, сидячі на дачі, в маленькому будинку на межі села біля лісу слухали «Радіо Свобода» та «Голос Америки». В нього був такий приймач, який все це приймав. В нього завжди щось таке було. І він мені казав, що одного разу за нами можуть прийти. Може і ні. Але можуть. І я тоді був маленький, але запам’ятав, що за нами можуть прийти.
І коли в 90-х моя країна стала незалежною, коли ми почали йти іншим шляхом, я вважав, що все змінилося. Що ми змінилися. Ми будемо жити інакше. Все погане лишилось позаду.
І ось наразі 2013 рік. Я стояв на Грушевського, палив покришки і думав, що ніколи… ніколи я не міг собі уявити, що в сотні метрів від кабінету міністрів. Від тої будівлі звідки колись виходив Щербицький і я це на власні очі бачів, я буду посед вулиці палити покришки. За декілька тижнів тому вже було знищення гідності громадян моєї країни. Несамовите приниження кожного з нас. Всіх тих, хто боровся за нас – майбутьніх, колись багато років тому.
А потім… А потім, тікаючи від спец загінів міліції, отримуючи кійками по потилиці, та ще декілька годин потому, дивлячись в обличчя беркуту, розуміючи що все, за що боролися твої батьки, вся твоя країна, все спаплюжено, спалено разом з Будинком Профспілок і нічого вже тебе не захищає і все може закінчитись прямо тут, на центральній площі міста, яке ти любив. Як лавина саранчі наповзає на місто за твоєю спиною, розумів що це майже кінець. Але не міг… Не смів ступити ні кроку назад. Мав стояти до останнього. І це останнє вже дивилось тебе прямо в очі.
Все це промайнуло в моїх спогодах. І я зрозумів.
Ми маємо їх захищати.
Навіть якщо вони ніколи на дізнаються.
Навіть якщо ніколи не зрозуміють.
Вони такі молоді. Такі відверті. Такі закохані. Кожен з них такий неповторний. І вони мають жити. Але не в тій країні.
Не боятися.
Не озиратись.
Не повертатись назад.
Не шепотіти правду.
Не турбуватись за своїх нащадків.
Хай ми будемо останніми на цьому шляху. Навіть хай на нас все це скінчиься. Але скінчиться назавжди.
Тут і назавжди.
Але скінчиться.
І ми маємо їх захищати. Всіх тих хто завтра сяде у тролейбуси, автобуси, потяги. Байдужих, чи відвертих, самотніх чи закоханих, але всіх хто за нашою спиною. Інакше навіщо нам жити? Навіщо ми народились. Ми маємо йти вперед, або дати можливіть піти іншим.
Але тільки вперед. У вільній країні. Нашій країні.



Ваш отзыв